|
[24 Oct 2009|07:25pm] |
Скорей бы пришла зима и занесла все это… (с) Осінь, така осінь, така осінь... 18-го жовтня купались біля Нікіти. Дупа у морі замерзає швидко, але вилазити зовсім не холодно, хоч сонце сіло за гору, а каміння примушує згадати палеогеографічні жахи про заледеніння. Вночі сірі товсті метелики приречено танцюють перед віконним склом, а невидимі цвіркуни співають так, що зразу стає зрозуміло, як незатишно їм доживати віку у посохлих залишках бур’янів. Серед міста за парканом достигає ожина, на базарі вже другий тиждень непереконливо лякають, що ця полуниця – ну вже зовсім остання, а малина – ще пару днів, і все... Про виноград та інжир мовчать – їм кінця краю не видно, як і загадковому зізіфусу, але вже нанесли до кримської столиці з лісу і грибів – ніжних, з налиплими сосновими голками. А кавуни все ще продаються просто неба у дворах, вкриті на ніч засмальцьованими ковдрами. Жінки ходять хто в босоніжках, хто у чоботях по коліно, хто у шовково-мереживних сукенках, хто у шкірних пальтах. Ніхто не мерзне, не пріє, всім добре. А мене вже нудить від тепла, від сонця, від білих прозорих хмарок, від всього цього "золота на голубом". Тільки різкий вітер живить сподівання на холод та дощ.
|
|
|
[24 Oct 2009|07:21pm] |
Хочу, щоб все – просто. Посміхатись і примружувати очі коли добре. Плакати і кричати коли погано. Не розтягувати губи навіть наодинці, коли годі вити. Не ховати сльози, коли на голову падає цеглинка – з тих, з яких має бути побудоване щастя.
|
|
|
[24 Oct 2009|07:20pm] |
Шурхіт листя позаду – то вітер. Доторк до плеч – то вітер. Холод по спіні – то вітер. Вкотре гримну дверима перед його обличчям – не дізнавшись, чи воно в нього є.
|
|
|
[18 Oct 2009|06:08pm] |
|
АААА!!! Блядь!!!! Тепер я знаю, що таке когнітивний дисонанс! Це сидіти на березі моря з ноутбуком колишнього коханого, а зараз друга, та хуячити поста в жж. Це пиздець. Інтернет береться просто з повітря! Тобто, куди б ти не заліз нах, навкруги тебе буде не повітря, просякнуте хвоєю і водоростями, а вся ця порнуха, весь ютуб, все новини, всі блядьски блоги. І ми всім цим дихаємо… как страшно жыть. Не, правда ,я в ахує. спонсор этого поста
http://optijazz.livejournal.com/profile
)))Р
|
|
|
[12 Oct 2009|03:45pm] |
| [ |
music |
| |
Я благодарен небу, за то что оно никогда не ответит... (Роман Шебанов) |
] |
Кущі при дорозі, що веде до так званої турбази на Ангарському перевалі, у суботу ввечері дізнались дуже багато про те, чому все особисте і сокровенне мені хочеться висловлювати українською, так само як українською хочеться говорити про піднесене та ідеальне, за що я люблю Ліну Костенко, та про те, що вона і Бродський – два полюси мого поетичного світу.
Вижлуктивши півлітра бейлісу, я не знайшла нічого кращого, ніж загорнутись в бруднувату місцеву ковдру і піти шлятись. Надивившись донесхочу в незліченні очі жовтневого неба, наслухавшись шурхоту гірського лісу та тихих останніх пісень сумних цвіркунів, я раптом зрозуміла, що от саме тут і зараз конче потрібно вголос поділитися с простором – не побоюсь цього слова – взаєминами з українською мовою.
Відтворити ту майже годинну сповідь я не в змозі ні за яких умов. Пам’ятаю: здавалося, що розповідь була емоційна, напружена, і хоч натхненна, але на диво логічна. Ще було чітке відчуття спілкування з ноосферою. Отакої. Слава богам, що ніхто крім кущів та собаки, який іноді вибігав на шлях обгавкати пізніх відвідувачів, ніхто мене не чув. Бо потім довелось би вмерти від сорому. А може і прикро, що ніхто не чув. Краще б розуміли, з ким повелися.
Взагалі-то на перевали прекрасно. Та й чого б це рудий ліс не був прекрасний під осіннім сонцем. Серед палого листя там цвітуть крокуси. Справжні крокуси бузкового кольору , з жовтогарячими тичинками. А яка в тому лісі ожина! При дорозі вона солодка, маленька і чорна, чорніша за мокре вугілля, пагони її колючі і злі. А в гущині, біля маленького джерельця, сил якого не вистачає навіть на калюжу – лише на вологу галявинку, зарослу хвощами та гігантською мати-й-мачухою, ожина величезна, димно-синя як сутінковий серпанок, і сповнена кислуватого, надзвичайного соку. Справжній осінній смак.
|
|
|
[02 Oct 2009|12:58pm] |
| [ |
music |
| |
А невдовзі прийде осінь, і ми всі розбіжемося по русифікованих містах... ... |
] |
Іноді корисно строїти з себе кімнатний варіант середнього арифметичного між Байроном, Берроузом та Томпсоном, і навіть втомлено і пафосно прикривати очі брудними від розтертого олівця повіками, наче „всьо уже било”, ну хіба що крім героїну та анального сексу. Бо коли саме входиш в образ, життя нарешті підкидає шматки некуштованого досвіду. Знешкодити о пів на сьому ранку пляшечку горілки з друзями – зразу після доби роботи та безпосередньо перед вранішньою нарадою. Прокидатись з повними сліз очницями і слинявою посмішкою, гадки не маючи – через що. Перестати відчувати два пальці на лівій руці, постійно мати замість них якісь затерплі штурпачки, і від того порушення контрольованості власного тіла гостріше відчувати, що воно – живе. Якби у мене була довга коса та великі сірі очі, збірка моїх поезій мала ба назву „Жовтнева ожина”. На щастя, в мене немає ані коси, а ні сірих очей, та й поезій я не пишу, принаймні таких, якім би пасувала ця фенологічно-ботанічна назва. Тому я просто жеру жовтневу ожину – з півлітрових пластикових стаканчиків, в яких її продають татарські бабці на симферопольському базарі. Жеру та слухаю, як гупають об землю каштани та вольські горіхи. Під нігтями фіолетово від тієї ожини, а під очима – від всього іншого. А фіолетові светри я собі купую на секонді.
|
|
|
[22 Sep 2009|11:32am] |
| [ |
music |
| |
ми помрем не в Парижі тепер я напевне це знаю |
] |
Впала блискавка на поріг і втекла змією під крильце, жерти вагітну мишву. Грім дражнив, залицявся, та й закотився під стіл – чекати, поки загублю ножа. Тільки дощ навіть у двір не йде, все околицями, околицями. До всього йому діло, до буркуну, до деревію, до шавлії, до пижма, до конупирю та любистку. Все заберу, все поріжу, все висушу, все зварю, за ріг плесну і вип’ю. Тоді й дощу дочекаю – та боляче по стернах босоніж, навіть якщо п’яти срібні. А там не встигну помучитись як треба, а вже змії, щоб весну виплекати, зів’ють кубло під хмизом та листям, що пішло шукати собі долі, та й спочило. Тільки братик-сніг хіба ж бо втримається, щоб не влізти під мою ковдру, не лягти поруч і не дивитись, дивитись, дивитись – просто крізь очі, туди де його кров пробила у камені русло та й втекла геть.
|
|
|
[29 Aug 2009|03:33pm] |
Здається все відтяте, опромінене, витравлене. Але з часом знову проростає – в несподіваних місяцях. Душа має природу злоякісної пухлини. Тільки що життя не скорочує. Проте псує, бо больовий синдром ніхто не відміняв. Втім, гріх нити, бо воно ж як менструація: є – погано, нема – ще гірше.
|
|
|
[26 Aug 2009|11:53am] |
Ну, здрастуй, потяг! Їду у відрядження до Києва. У френдстрічці показують, що там вже осінь. А тут... напевне, також. Бо літо – це коли кавуни у клітках за ніч не встигають охолонути, а коли вони за день не встигають нагрітися, мабуть то таки вже осінь.
|
|
|
[25 Aug 2009|06:07pm] |
Зараз доп’ємо з колегою люксембурзький самогон (Наталі, дякую, це найсмачніше, що мені доводилось пити міцніше 40 градусів!) під сало та квашені огірки, і я буду читати збірку буддійських проповідей, поцуплену з кабінету старовинного доброго друга...
|
|
|
[25 Aug 2009|04:15pm] |
Що їжак – істота пихата і без стусана не літає, давно відомо. А ось різновиди джерел тих стусанів – питання майже недосліджене. Останнім часом мені здається, що найгірше доводиться тим їжакам, які мають вбудований пристрій з видачі стусанів самому собі.
|
|
|
[21 Aug 2009|03:18pm] |
Мрія на найближчі дві доби: хочу працювати в друкарні. Це чумовий індастріл – Резнер відпочиває. Машина – три поверхи, паперові стрічки з шаленою швидкістю течуть у різних напрямках – як узагальнююча метафора життя. А запах свіжісіньких газет! Протягнути руку до конвеєру, і вони будуть ластитись наче живі, залишаючи на тобі слід.
Звук, вигляд, пахощі... Залишається тільки облизати ручечки, кнопочки та важелі, якими регулюється подача фарби, зволожувача, поєднуються хрести...
Газети треба не писати чи редагувати, і – боже спаси,– не читати. Їх треба друкувати!
|
|
|
[20 Aug 2009|10:03pm] |
Трапився мені жжурнальчик якогось хлопчика, що любить фотографувати друзів і фотографуватися сам, та писати милі ліричні замітки – на три або тридцять слів... Зовсім не дивно для часів, коли кожен третій шастає ледве не з професійною технікою, а писання давно десакралізоване. Але які у тому жжурнальчику картинки! Може і в нас десять років тому все це було: великі очі, гарні посмішки, відкриті обличчя, тонкі бліді пальці, блискуче волосся, гострі лікті, коліна, зворушливі ключиці... Смішні драматичні пози, кумедна серйозність, напружена комічність та загрозлива безтурботність. Мабуть так. Мабуть ми також були прекрасні. І ми так само знаходили сенс у відтінку, якого набуває сторінка книжки коли за вікном раптово трапляється світанок; у вині, що пили його з пляшок до, після, чи замість лекцій – у заметених листям дворах з жоржинами; у мовчазному сидінні з не ввімкненим світлом за нестерпно міцним чаєм та спостеріганням зимових сутінок; смаку „Бєломору” фабрики Урицкого, випаленого на березі Неви, коли скресає крига, а сонце перетворює Адміралтейство на власній промінь... Сенс був всюди, де були ми. Наше життя було переповнене сенсом так, що й через вінця лилося. Лилося так, що іноді майже захлиналися, і доводилось витягати один одного, а що бувало потім, знає кожен санітар: рот в рот, пальці до пальців... Ми не мали сумніву – ні, не у тому, що будемо щасливими. Про це якось не йшлося. Ми були переконані, що своїм життям ми скасуємо всі закони суспільства, і ось-ось робитимемо щось важке, але надзвичайне, і виключно з власної волі. Ось тільки здамо сесію, ще одну, „госи”, диплом... Ми ковтали книжки та пишалися ними, наче написали їх самі, і мучилися від того, що таких не напишемо. Ми носилися з власними малюночками, віршиками, пісеньками, розуміючи, що то фігня, але факт здатності ту фігню зробити якимось дивним чином виправдовував існування – і наше власне, і всесвіту. Здається, я починаю розуміти, чому мої друзі так переймаються через вік. Справа не у зморшках, сивині та обважнілій дупі. І навіть не в тім, що у нас вже не буде попереду стільки, як тоді. Справа в тім, що у нас більше ныколи не буде таких великих очей.
|
|
|
[20 Aug 2009|12:49am] |
|
Френдстрічка тішить - ніхто не згадав ані про ГКЧП, ані про яблучний спас
|
|
|
[17 Aug 2009|06:23pm] |
Треба терміново влаштувати вер сакрум і воно попустить. Ну, або ж, звісно, спаралізує. Звідки ця потреба в офірах, якщо не сподіваєшся на жодного бога і усі вівтарі давно стали ужитковими речами? Та й офірувати нема чого. Первістків немає, а зігнилі шматки серця – то погана жертва. Принаймні, я не хочу кормити богів, яким вона може прийтись до вподоби – вони надто швидко звикають до регулярного харчування.
|
|
|
[17 Aug 2009|05:56pm] |
П’ять хвилин ненависті до себе ( ... )
|
|
|
[10 Aug 2009|06:16pm] |
Ось чарівне створіння з очами, тілом та інтонаціями дорогої і розумної шльондри. Її хочеться натхненно їбати на шовкових простирадлах, завалювати орхідеями та цяцьками з білого золота, кормити мигдалевими тістечками та непросмаженим м’ясом. А потім якось у відповідь на безневинний каприз заїхати кулаком в трохи припухлі губи, другим ударом розквасити носа до кривавої юшки, кинути її об стіну раз, другий, а потім, отямившись, на колінах покаянно вимолювати прощення, платити шалені гроші лікарям, щоб перелом носа, боже спаси, не залишив жодних слідів, цілувати пальці її ніг та принижено просити прийняти діамантовий гарнітур чи червону Феррарі. І зі сльозами вдячності та надлюдською ніжністю злягатися знову, знову пестити її – до чергового безневинного капризу. Ось цицьката діваха з претензіями та профілем, які помітно дисонують з замашками похітливої та дешевої повії. Її хочеться напоїти лівадійским шампанським за 18 грн. та десть у під’їзді запхати їй в глотку хуя, добряче там пошурувати, а потім витерти об її кучеряве волосся, та відпихнувши як падло – ногою – та залишивши скавучати та розмазувати по щокам соплі, піти далі, щоб ніколи більше її не згадувати, бо згадувати там нема чого. Ось вже не юна жінка з тілом грецької богині та трохи втомленими очима людини, яка бачила достатньо, щоб самостійно вирішувати – чи залишати в одній з шухлядок ілюзії в якості іграшок, чи викинути їх на смітник. З нею хочеться неспішно ходити восени вулицями якось старого міста, бігати наввипередки парками, здіймаючи пале листя, довго розмовляти про нові книжки у якомусь кафе за бо зна яким вже глінтвейном, а потім кохатися, кохатися, кохатися і заснути під однією ковдрою – взявшись за руки. Хочеться вирішувати її проблеми – не тому що вона нездатна – ще й як здатна, а просто, щоб у неї не було проблем – жодних: ані зламаної праски, ані відсутності грошей на зимовий одяг, на подорож до Європи чи на освіту дитини. Хочеться бути з нею – ні, не постійно поруч, а на одній хвилі: на тій відстані, яку можна подолати вмить, ледве відчуєш, що вона загадала про тебе. І боятися навіть думати, про те, що вона зможе не згадувати про тебе більше за добу. Жінки. Цікаво, чи в чоловіках вони пробуджують ті самі думки, що і в мене?
|
|
| експерементальний похід на місцевий книжковий ринок |
[10 Aug 2009|02:34pm] |
Платтячко на дві долоні вище коліна, по плечах – мереживо кольору слонової кістки. Намистечко – з самої кістки. Фарбовані у червоне нігті, босоніжки. Навіть ноги поголені. Ну чисто дєвачка. Ги-ги. Треба тільки ходити не дуже швидко, не розмахувати руками, не дивитись з під лоба, а навпаки, іноді ледь помітно посміхатися, виставивши підборіддя трохи вперед і тримати очі широко розплющеними. І не забувати рахувати погляди. За чотири години їх безліч і дві досить наполегливі спроби познайомитись. Отак воно все насправді просто. За виключенням того нюансу, що особи, від яких надходили пропозиції, пробуджують в мене лише одне, проте гостре бажання – ніколи не мати їх у полі зору. Взагалі-то варто іноді гратись в маскарад щоб нагадати собі, наскільки одяг і зовнішність зумовлюють ставлення. Щоб не копирсатися у припорошених пилом, крихких від спеки та морозу дисках на розкладці, не виходячи з образу питаю, чи є ДДТ. Продавець майнув по мені поглядом. - Эээ..Вам Шевчука? - Ага. (ні, блять, дусту!) Відкладаю збірочку, роздивляюсь небагатий асортимент далі. Хазяїну кортить допомогти і він витягає мені Козловського (ото був шанс дізнатись як виє це педерастичне одоробло!), якісь збірки з Евробачення, Сєрова, Лободу та подібний мотлох. – Спасибо, – кажу, – а «Неприкасаемые» у вас есть? (ну припекло мені чогось послухати старих добрих пісень). – Эээ.. Кажется да, – спантеличено і невпевнено тягне продавець, і раптом радіє від блискучої здогадки, – Это вы на подарок выбираете? Мужу или парню? – питає він з хитруватою і – на його думку – спокусливою посмішкою. – Нет что вы, просто поднадоел как-то Осборн и Апокалиптика с Айси-Диси, захотелось молодость вспонить, – пояснюю я дуже доброзичливо з лагідною посмішкою. – Эээ...эээ.., – продавець рота роззявив не фігурально, а буквально.
Виколупавши ще „Крематорий” (як же ж добре було 15 років тому пити в степу смердючу горілку з емальованих кружок під „ту собачку, что бежит за мной”, замріяно підвивати „и все что было, ни водкой ни мылом не смыть с наших душ” та спостерігати як під „Безобразную Эльзу” пританцьовує між наметів шістдесятип’ятирічна професорка з Санкт-Петербургу на ім’я Эльза Самуиловна), я розплачуюсь і йду знайомитись з асортиментом книжкових палаток. Звісно ж, пхали мені любовні романи та жіночі детективи. Спасибі, що хоч не Донцову, з чого можна зробити дуже надихаючий висновок, що обличчя в мене все ж таки не позбавлене деяких ознак розумності.
|
|
|
[28 Jul 2009|04:39pm] |
|
Ну ось, розвели мене, як кішку на потрахатись. Беру ШО за липень-серпень.
Відкривається літчастина наче непоганою спробою вірша пам’яти колеги по цеху. Але після „Большой элегии Джону Донну ” до цього жанру варто підходити вкрай обережно. Принаймні, талант особистостей має бути одного рівня. Інакше виходить подібне до вірша пана Жданова: все потрібне в такому випадку згадане, образи доречні підібрані, але не вражає. Ані глибиною скорботи, ані глибиною роздумів, ані глибиною осягнення явища смерті і смертності чи особистості і феномену Парщикова. Та й від звернення „Помнишь, Леша...” віддає руйнівним для мистецтва запанібратством зі смертю. Наступна сторінка.
( ... ) Ось, власне, два номери ШО. За великим рахунком – Мідянка і Кіяновська. Ну, ще Любка і Ребер. Все. Інше – віддам_даром. І хай вони мають будь-які „статуси у професійному середовищі” та „поетичні репутації”, нехай вони редагують інших та визначають кому бути лауреатом, а кому – ні. Мені на те, як мінімум, начхати. Звісно, їм все одно, бо я ж не критик. Ну а мені, все одно, що їм все одно. Як читачеві, мені і без них є що читати.
|
|
| navigation |
| [ |
viewing |
| |
most recent entries |
] |
| [ |
go |
| |
earlier |
] |
|
|
|
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
naberegu's journal