naberegu

naberegu @ 2009-10-24T19:25:00

2009-10-24T16:34:35Z

Скорей бы пришла зима и занесла все это… (с)

Осінь, така осінь, така осінь...

18-го жовтня купались біля Нікіти. Дупа у морі замерзає швидко, але вилазити зовсім не холодно, хоч сонце сіло за гору, а каміння примушує згадати палеогеографічні жахи про заледеніння.

Вночі сірі товсті метелики приречено танцюють перед віконним склом, а невидимі цвіркуни співають так, що зразу стає зрозуміло, як незатишно їм доживати віку у посохлих залишках бур’янів.

Серед міста за парканом достигає ожина, на базарі вже другий тиждень непереконливо лякають, що ця полуниця – ну вже зовсім остання, а малина – ще пару днів, і все... Про виноград та інжир мовчать – їм кінця краю не видно, як і загадковому зізіфусу, але вже нанесли до кримської столиці з лісу і грибів – ніжних, з налиплими сосновими голками. А кавуни все ще продаються просто неба у дворах, вкриті на ніч засмальцьованими ковдрами.

Жінки ходять хто в босоніжках, хто у чоботях по коліно, хто у шовково-мереживних сукенках, хто у шкірних пальтах. Ніхто не мерзне, не пріє, всім добре.

А мене вже нудить від тепла, від сонця, від білих прозорих хмарок, від всього цього "золота на голубом". Тільки різкий вітер живить сподівання на холод та дощ.

naberegu @ 2009-10-24T19:21:00

2009-10-24T16:28:27Z

Хочу, щоб все – просто.

Посміхатись і примружувати очі коли добре. Плакати і кричати коли погано.

Не розтягувати губи навіть наодинці, коли годі вити. Не ховати сльози, коли на голову падає цеглинка – з тих, з яких має бути побудоване щастя.

naberegu @ 2009-10-24T19:20:00

2009-10-24T16:26:14Z

Шурхіт листя позаду – то вітер. Доторк до плеч – то вітер. Холод по спіні – то вітер. Вкотре гримну дверима перед його обличчям – не дізнавшись, чи воно в нього є.

naberegu @ 2009-10-18T18:08:00

2009-10-18T15:12:31Z

АААА!!! Блядь!!!! Тепер я знаю, що таке когнітивний дисонанс! Це сидіти на березі моря з ноутбуком колишнього коханого, а зараз друга, та хуячити поста в жж. Це пиздець. Інтернет береться просто з повітря! Тобто, куди б ти не заліз нах, навкруги тебе буде не повітря, просякнуте хвоєю і водоростями, а вся ця порнуха, весь ютуб, все новини, всі блядьски блоги. І ми всім цим дихаємо… как страшно жыть. Не, правда ,я в ахує.

спонсор этого поста
http://optijazz.livejournal.com/profile
)))Р

naberegu @ 2009-10-12T15:45:00

2009-10-12T12:52:00Z

Кущі при дорозі, що веде до так званої турбази на Ангарському перевалі, у суботу ввечері дізнались дуже багато про те, чому все особисте і сокровенне мені хочеться висловлювати українською, так само як українською хочеться говорити про піднесене та ідеальне, за що я люблю Ліну Костенко, та про те, що вона і Бродський – два полюси мого поетичного світу.

Вижлуктивши півлітра бейлісу, я не знайшла нічого кращого, ніж загорнутись в бруднувату місцеву ковдру і піти шлятись. Надивившись донесхочу в незліченні очі жовтневого неба, наслухавшись шурхоту гірського лісу та тихих останніх пісень сумних цвіркунів, я раптом зрозуміла, що от саме тут і зараз конче потрібно вголос поділитися с простором – не побоюсь цього слова – взаєминами з українською мовою.

Відтворити ту майже годинну сповідь я не в змозі ні за яких умов. Пам’ятаю: здавалося, що розповідь була емоційна, напружена, і хоч натхненна, але на диво логічна. Ще було чітке відчуття спілкування з ноосферою. Отакої. Слава богам, що ніхто крім кущів та собаки, яка іноді вибігала на шлях обгавкати пізніх відвідувачів, ніхто мене не чув. Бо потім довелось би вмерти від сорому. А може і прикро, що ніхто не чув. Краще б розуміли, з ким повелися.

Взагалі-то на перевали прекрасно. Та й чого б це рудий ліс не був прекрасний під осіннім сонцем. Серед палого листя там цвітуть крокуси. Справжні крокуси бузкового кольору , з жовтогарячими тичинками. А яка в тому лісі ожина! При дорозі вона солодка, маленька і чорна, чорніша за мокре вугілля, пагони її колючі і злі. А в гущині, біля маленького джерельця, сил якого не вистачає навіть на калюжу – лише на вологу галявинку, зарослу хвощами та гігантською мати-й-мачухою, ожина величезна, димно-синя як сутінковий серпанок, і сповнена кислуватого, надзвичайного соку. Справжній осінній смак.

naberegu @ 2009-10-02T12:58:00

2009-10-02T10:04:22Z

Іноді корисно строїти з себе кімнатний варіант середнього арифметичного між Байроном, Берроузом та Томпсоном, і навіть втомлено і пафосно прикривати очі брудними від розтертого олівця повіками, наче „всьо уже било”, ну хіба що крім героїну та анального сексу.

Бо коли саме входиш в образ, життя нарешті підкидає шматки некуштованого досвіду. Знешкодити о пів на сьому ранку пляшечку горілки з друзями – зразу після доби роботи та безпосередньо перед вранішньою нарадою. Прокидатись з повними сліз очницями і слинявою посмішкою, гадки не маючи – через що. Перестати відчувати два пальці на лівій руці, постійно мати замість них якісь затерплі штурпачки, і від того порушення контрольованості власного тіла гостріше відчувати, що воно – живе.

Якби у мене була довга коса та великі сірі очі, збірка моїх поезій мала ба назву „Жовтнева ожина”. На щастя, в мене немає ані коси, а ні сірих очей, та й поезій я не пишу, принаймні таких, якім би пасувала ця фенологічно-ботанічна назва. Тому я просто жеру жовтневу ожину – з півлітрових пластикових стаканчиків, в яких її продають татарські бабці на симферопольському базарі. Жеру та слухаю, як гупають об землю каштани та вольські горіхи. Під нігтями фіолетово від тієї ожини, а під очима – від всього іншого. А фіолетові светри я собі купую на секонді.

naberegu @ 2009-09-22T11:32:00

2009-09-22T08:39:23Z

Впала блискавка на поріг і втекла змією під крильце, жерти вагітну мишву. Грім дражнив, залицявся, та й закотився під стіл – чекати, поки загублю ножа. Тільки дощ навіть у двір не йде, все околицями, околицями. До всього йому діло, до буркуну, до деревію, до шавлії, до пижма, до конупирю та любистку. Все заберу, все поріжу, все висушу, все зварю, за ріг плесну і вип’ю. Тоді й дощу дочекаю – та боляче по стернах босоніж, навіть якщо п’яти срібні. А там не встигну помучитись як треба, а вже змії, щоб весну виплекати, зів’ють кубло під хмизом та листям, що пішло шукати собі долі, та й спочило. Тільки братик-сніг хіба ж бо втримається, щоб не влізти під мою ковдру, не лягти поруч і не дивитись, дивитись, дивитись – просто крізь очі, туди де його кров пробила у камені русло та й втекла геть.

naberegu @ 2009-08-29T15:33:00

2009-08-29T12:39:22Z

Здається все відтяте, опромінене, витравлене. Але з часом знову проростає – в несподіваних місяцях. Душа має природу злоякісної пухлини. Тільки що життя не скорочує. Проте псує, бо больовий синдром ніхто не відміняв. Втім, гріх нити, бо воно ж як менструація: є – погано, нема – ще гірше.

naberegu @ 2009-08-26T11:53:00

2009-08-26T09:07:45Z

Ну, здрастуй, потяг! Їду у відрядження до Києва. У френдстрічці показують, що там вже осінь.

А тут... напевне, також. Бо літо – це коли кавуни у клітках за ніч не встигають охолонути, а коли вони за день не встигають нагрітися, мабуть то таки вже осінь.

naberegu @ 2009-08-25T18:07:00

2009-08-25T15:22:45Z

Зараз доп’ємо з колегою люксембурзький самогон (Наталі, дякую, це найсмачніше, що мені доводилось пити міцніше 40 градусів!) під сало та квашені огірки, і я буду читати збірку буддійських проповідей, поцуплену з кабінету старовинного доброго друга...

naberegu @ 2009-08-25T16:15:00

2009-08-25T13:23:00Z

Що їжак – істота пихата і без стусана не літає, давно відомо. А ось різновиди джерел тих стусанів – питання майже недосліджене. Останнім часом мені здається, що найгірше доводиться тим їжакам, які мають вбудований пристрій з видачі стусанів самому собі.

naberegu @ 2009-08-21T15:18:00

2009-08-21T12:24:20Z

Мрія на найближчі дві доби: хочу працювати в друкарні. Це чумовий індастріл – Резнер відпочиває. Машина – три поверхи, паперові стрічки з шаленою швидкістю течуть у різних напрямках – як узагальнююча метафора життя. А запах свіжісіньких газет! Протягнути руку до конвеєру, і вони будуть ластитись наче живі, залишаючи на тобі слід.
Звук, вигляд, пахощі... Залишається тільки облизати ручечки, кнопочки та важелі, якими регулюється подача фарби, зволожувача, поєднуються хрести...
Газети треба не писати чи редагувати, і – боже спаси,– не читати. Їх треба друкувати!

naberegu @ 2009-08-20T22:03:00

2009-08-20T19:10:21Z

Трапився мені жжурнальчик якогось хлопчика, що любить фотографувати друзів і фотографуватися сам, та писати милі ліричні замітки – на три або тридцять слів... Зовсім не дивно для часів, коли кожен третій шастає ледве не з професійною технікою, а писання давно десакралізоване.

Але які у тому жжурнальчику картинки! Може і в нас десять років тому все це було: великі очі, гарні посмішки, відкриті обличчя, тонкі бліді пальці, блискуче волосся, гострі лікті, коліна, зворушливі ключиці... Смішні драматичні пози, кумедна серйозність, напружена комічність та загрозлива безтурботність.

Мабуть так. Мабуть ми також були прекрасні.

І ми так само знаходили сенс у відтінку, якого набуває сторінка книжки коли за вікном раптово трапляється світанок; у вині, що пили його з пляшок до, після, чи замість лекцій – у заметених листям дворах з жоржинами; у мовчазному сидінні з не ввімкненим світлом за нестерпно міцним чаєм та спостеріганням зимових сутінок; смаку „Бєломору” фабрики Урицкого, випаленого на березі Неви, коли скресає крига, а сонце перетворює Адміралтейство на власній промінь...

Сенс був всюди, де були ми. Наше життя було переповнене сенсом так, що й через вінця лилося. Лилося так, що іноді майже захлиналися, і доводилось витягати один одного, а що бувало потім, знає кожен санітар: рот в рот, пальці до пальців...

Ми не мали сумніву – ні, не у тому, що будемо щасливими. Про це якось не йшлося. Ми були переконані, що своїм життям ми скасуємо всі закони суспільства, і ось-ось робитимемо щось важке, але надзвичайне, і виключно з власної волі. Ось тільки здамо сесію, ще одну, „госи”, диплом...

Ми ковтали книжки та пишалися ними, наче написали їх самі, і мучилися від того, що таких не напишемо. Ми носилися з власними малюночками, віршиками, пісеньками, розуміючи, що то фігня, але факт здатності ту фігню зробити якимось дивним чином виправдовував існування – і наше власне, і всесвіту.

Здається, я починаю розуміти, чому мої друзі так переймаються через вік. Справа не у зморшках, сивині та обважнілій дупі. І навіть не в тім, що у нас вже не буде попереду стільки, як тоді.

Справа в тім, що у нас більше ныколи не буде таких великих очей.

naberegu @ 2009-08-20T00:49:00

2009-08-19T21:55:47Z

Френдстрічка тішить - ніхто не згадав ані про ГКЧП, ані про яблучний спас

naberegu @ 2009-08-19T15:23:00

2009-08-19T12:31:31Z

Нереально вставляє!

http://www.youtube.com/watch?v=-FoDo3pALJg&eurl=http%3A%2F%2Flj%2Dtoys%2Ecom%2F%3Fjournalid%3D15487759%26moduleid%3D24%26preview%3D%26auth%5Ftoken%3Dsessionless%3A1250683200%3Aembedcontent%3A15487759%252624%2526%3Ada49&feature=player_embedded

І до кучі про танчіки:
http://dok-zlo.livejournal.com/440017.html

naberegu @ 2009-08-17T18:23:00

2009-08-17T15:28:24Z

Треба терміново влаштувати вер сакрум і воно попустить. Ну, або ж, звісно, спаралізує. Звідки ця потреба в офірах, якщо не сподіваєшся на жодного бога і усі вівтарі давно стали ужитковими речами? Та й офірувати нема чого. Первістків немає, а зігнилі шматки серця – то погана жертва. Принаймні, я не хочу кормити богів, яким вона може прийтись до вподоби – вони надто швидко звикають до регулярного харчування.

naberegu @ 2009-08-17T17:56:00

2009-08-17T15:01:51Z

П’ять хвилин ненависті до себе

Шари зриваються з руки і летять як заманеться. Цілюсь щоразу однаково, а траєкторія різна. Не можу контролювати напрямок. А напрямок треба контролювати. Навіть якщо це просто боулінг. Я не вмію програвати. Ніяк не можу цього навчитись. Особливо ненавиджу програвати собі. Не тому, хто досвідченіший, сильніший, розумніший і т.п., а собі – тобто робити щось гірше, ніж сам від себе очікуєш. Тоді мені хочеться трощити все навкруги, і я ненавиджу себе за цю нестерпну жагу ще більше. Але втричі більше ненавиджу себе за нездатність подолати відчуття власної значущості.

Ненавиджу коли мене примушують до того, чого мені тут і зараз не хочеться. Навіть якщо в інший час я це роблю з задоволенням. Особливо ненавиджу, коли це роблять люди, яких давно вважаєш близькими і своїми. Через це вони не можуть стати мішенню для ненависті, але ненависть потребує виходу, і я ненавиджу себе за те, що дозволяю виникнути ситуації, коли примушують. За те, що дозволяю виникнути думкам, що мене можна примушувати.

А ще ненавиджу коли через ідіотизм „на верху” доводиться свідомо займатись ідіотизмом. Ненавиджу себе за те, що не можу послати все це на хуй і піти собі світ заочі.

Ненавиджу свою людську фізіологію і шалену залежність від неї. Стан травлення, характер їжі, рівень гормонів, температура тіла, наявність вірусних токсинів, алкоголю або інших речовин у крові зумовлюють все – думки, бажання, прагнення, ставлення до людей, погляди, цінності, і врешті світогляд. Наприклад, найстрашніше в бодуні – не головний біль, холодний піт та нудота, а усвідомлення себе жалюгідною і безпорадною, підступною і нерозумною, ницою і огидною нікчемою. А коли підскакує температура, то ладен відмовитись від усіх думок про самодостатність, незалежність і особисту свободу, хочеться чистої палкої взаємної любові – щоб було кому принести чаю з лимоном, погладити по голові та сказати, що все буде гаразд. Навіть, якщо це неправда. Особливо, коли це не правда.

Ні, це не ПМС. Це, мабуть, постінор.

naberegu @ 2009-08-10T18:16:00

2009-08-10T15:23:51Z

Ось чарівне створіння з очами, тілом та інтонаціями дорогої і розумної шльондри. Її хочеться натхненно їбати на шовкових простирадлах, завалювати орхідеями та цяцьками з білого золота, кормити мигдалевими тістечками та непросмаженим м’ясом. А потім якось у відповідь на безневинний каприз заїхати кулаком в трохи припухлі губи, другим ударом розквасити носа до кривавої юшки, кинути її об стіну раз, другий, а потім, отямившись, на колінах покаянно вимолювати прощення, платити шалені гроші лікарям, щоб перелом носа, боже спаси, не залишив жодних слідів, цілувати пальці її ніг та принижено просити прийняти діамантовий гарнітур чи червону Феррарі. І зі сльозами вдячності та надлюдською ніжністю злягатися знову, знову пестити її – до чергового безневинного капризу.

Ось цицьката діваха з претензіями та профілем, які помітно дисонують з замашками похітливої та дешевої повії. Її хочеться напоїти лівадійским шампанським за 18 грн. та десть у під’їзді запхати їй в глотку хуя, добряче там пошурувати, а потім витерти об її кучеряве волосся, та відпихнувши як падло – ногою – та залишивши скавучати та розмазувати по щокам соплі, піти далі, щоб ніколи більше її не згадувати, бо згадувати там нема чого.

Ось вже не юна жінка з тілом грецької богині та трохи втомленими очима людини, яка бачила достатньо, щоб самостійно вирішувати – чи залишати в одній з шухлядок ілюзії в якості іграшок, чи викинути їх на смітник. З нею хочеться неспішно ходити восени вулицями якось старого міста, бігати наввипередки парками, здіймаючи пале листя, довго розмовляти про нові книжки у якомусь кафе за бо зна яким вже глінтвейном, а потім кохатися, кохатися, кохатися і заснути під однією ковдрою – взявшись за руки. Хочеться вирішувати її проблеми – не тому що вона нездатна – ще й як здатна, а просто, щоб у неї не було проблем – жодних: ані зламаної праски, ані відсутності грошей на зимовий одяг, на подорож до Європи чи на освіту дитини. Хочеться бути з нею – ні, не постійно поруч, а на одній хвилі: на тій відстані, яку можна подолати вмить, ледве відчуєш, що вона загадала про тебе. І боятися навіть думати, про те, що вона зможе не згадувати про тебе більше за добу.

Жінки. Цікаво, чи в чоловіках вони пробуджують ті самі думки, що і в мене?

експерементальний похід на місцевий книжковий ринок

2009-08-10T11:39:28Z

Платтячко на дві долоні вище коліна, по плечах – мереживо кольору слонової кістки. Намистечко – з самої кістки. Фарбовані у червоне нігті, босоніжки. Навіть ноги поголені. Ну чисто дєвачка. Ги-ги. Треба тільки ходити не дуже швидко, не розмахувати руками, не дивитись з під лоба, а навпаки, іноді ледь помітно посміхатися, виставивши підборіддя трохи вперед і тримати очі широко розплющеними. І не забувати рахувати погляди. За чотири години їх безліч і дві досить наполегливі спроби познайомитись. Отак воно все насправді просто. За виключенням того нюансу, що особи, від яких надходили пропозиції, пробуджують в мене лише одне, проте гостре бажання – ніколи не мати їх у полі зору.

Взагалі-то варто іноді гратись в маскарад щоб нагадати собі, наскільки одяг і зовнішність зумовлюють ставлення.

Щоб не копирсатися у припорошених пилом, крихких від спеки та морозу дисках на розкладці, не виходячи з образу питаю, чи є ДДТ. Продавець майнув по мені поглядом.

- Эээ..Вам Шевчука?

- Ага. (ні, блять, дусту!)

Відкладаю збірочку, роздивляюсь небагатий асортимент далі. Хазяїну кортить допомогти і він витягає мені Козловського (ото був шанс дізнатись як виє це педерастичне одоробло!), якісь збірки з Евробачення, Сєрова, Лободу та подібний мотлох.

– Спасибо, – кажу, – а «Неприкасаемые» у вас есть? (ну припекло мені чогось послухати старих добрих пісень).

– Эээ.. Кажется да, – спантеличено і невпевнено тягне продавець, і раптом радіє від блискучої здогадки, – Это вы на подарок выбираете? Мужу или парню? – питає він з хитруватою і – на його думку – спокусливою посмішкою.

– Нет что вы, просто поднадоел как-то Осборн и Апокалиптика с Айси-Диси, захотелось молодость вспонить, – пояснюю я дуже доброзичливо з лагідною посмішкою.

– Эээ...эээ.., – продавець рота роззявив не фігурально, а буквально.

Виколупавши ще „Крематорий” (як же ж добре було 15 років тому пити в степу смердючу горілку з емальованих кружок під „ту собачку, что бежит за мной”, замріяно підвивати „и все что было, ни водкой ни мылом не смыть с наших душ” та спостерігати як під „Безобразную Эльзу” пританцьовує між наметів шістдесятип’ятирічна професорка з Санкт-Петербургу на ім’я Эльза Самуиловна), я розплачуюсь і йду знайомитись з асортиментом книжкових палаток. Звісно ж, пхали мені любовні романи та жіночі детективи. Спасибі, що хоч не Донцову, з чого можна зробити дуже надихаючий висновок, що обличчя в мене все ж таки не позбавлене деяких ознак розумності.

naberegu @ 2009-07-28T16:39:00

2009-07-28T13:57:32Z

Ну ось, розвели мене, як кішку на потрахатись. Беру ШО за липень-серпень.

Відкривається літчастина наче непоганою спробою вірша пам’яти колеги по цеху. Але після „Большой элегии Джону Донну ” до цього жанру варто підходити вкрай обережно. Принаймні, талант особистостей має бути одного рівня. Інакше виходить подібне до вірша пана Жданова: все потрібне в такому випадку згадане, образи доречні підібрані, але не вражає. Ані глибиною скорботи, ані глибиною роздумів, ані глибиною осягнення явища смерті і смертності чи особистості і феномену Парщикова. Та й від звернення „Помнишь, Леша...” віддає руйнівним для мистецтва запанібратством зі смертю.

Наступна сторінка.

Хоча мішати риму з болем, справа м’яко кажучи, не нова, але справжній поет тим і відрізняється, що кожного разу робить це переконливо і тільки одному йому притаманним способом. От як Любка, в якого і горілка, і повії, і все інше з’являється вчасно – тобто, коли ніхто не очікує, але інакше і бути не може. Більш ніж пристойно.

І наче для контрасту – московська штукенція. Як дітлахам в групах підготовки до школи дають нанизувати намисто для розвитку моторики пальців, так і тут строкате намистечко зі слів демонструє особа, явно щаслива тим, що долучилась до прекрасного, прочитавши найвідоміший вірш Блока, та дізнавшись про існування Прігова. Подібна катастрофічна нестача смаку підштовхує до домки про заборону на загадування фамілій митців при спробах писати вірші.

Далі – понеслося. Пан Кучерявий: взрид стомленої, втім, швидше, вдавано стомленої людини, яка традиційно, без вигадок сумує за золотим віком, згадує „тишу”, „світло”, „божественні хори” і подібні в таких випадках банальності.

Пані Бєльченко пригощає римованими жіночими емоціями, занадто типовими щоб вони могли додати щось до розуміння заявлених тем смерті та кохання. Ще одне підтвердження, що поезія не має статі. А все, що має стать – то не поезія.

Ще одна пані – Ілюхіна – представила милий віршик: хоч и з претензіями на казковий примітивізм і дуже прямолінійною спробою відповіді Маяковському, але не без вдалих образів та певного настрою.

Чого не скажеш про пані Поваляєву. Перепрошую, звісно, не про саму пані, а про її твір. Перенасиченість політично навантаженими термінами, затаскані згадування ряс у негативному контексті, спроба змалювати типологію колег методом розвішування ярликів та згадуванням енурезу та блядєй епатувати читача (звиклого за останнє століття і не до того) – все виглядає безсило. Якщо тут є хоч і нереалізована, але все ж таки претензія на оригінальність, то відлуння „Двух часов в резервуаре” в римованих рядках пана Караулова виглядають просто жалюгідно. Як і його бажання обніматися з мишами. В цілому твір примушує згадати народний вислів „Съебаться до мышей” та швидше поглянути на наступну сторінку. Але розради немає і тут. Пані Литвин перелічує типові для пубертату теми – цицьки, питання сенсу життя, визначення кохання та смерті. Перелічує з типовою для того ж пубертату нездатністю зосередитись на чомусь одному і спробувати дійти до суті. Результат закономірний: наприкінці авторка з пафосом провіщає чергову банальність „пра любоф”. Але ця банальність може видатись вельми прийнятною на тлі наступного твору пана Лєсіна, бо проведення паралелей між проститутками та політиками, до якого він вдався, вже давно стало дурним смаком навіть у провінційній газетній публіцистиці. Ну а тему стосунків блядєй та алкоголіків після Єсеніна взагалі краще не чіпати, щоб не ганьбитись. Ну, і насамкінець, пан Остудін демонструє віртуозність у накручуванні пустих, штучних образів. Останнє речення вірша могло б стати непоганим верлібром – закінчена, досконало оформлена через досить несподіваний образ думка. Але навіщо було городити всі ті куплеті? Не люблю товариша Пєшкова, але він мав рацію, коли розкритикував один пасаж літературного початківця. Той написав щось на кшталт „солнце как раскаленный пятак погружалось в расплавленный воск закатных облаков”. На що Горький зауважив в такому дусі – може воно й схоже, але навіщо комусь розігрівати п’ятак, плавити віск, а потім пхати туди того п’ятака? Подібне питання хочеться поставити й пану Остудіну.

Попередній номер ШО – за травень-червень. Щодо нього, то тут не фгні набагато менше. Не 99%, а десь половина.

Починає пан Василевський. Ага, редактор. Аж цілого славетного „Нового мира”. І що? Щедро розсипані по рядках цих, скоріше ескізів, ніш віршів, поширені прикмети сьогодення, простувата, „одноходова” іронія, передбачувані повороти думки, по-ремісницьки міцно склепані рядки – від усього віє запахом крихкого паперу книжок А5 формату, що їх власним коштом видають поети великих райцентрів та маленьких обласних містечок, і потім ті книжки просякають пилом на полицях маленьких книгарень їхніх "малых родин".

Далі – пан Федюк. Вже цікавіше. Чиста, точна мова. Приємні, сповнені літнього або вересневого смутку дачні зарисовки. Так сумує городянин, коли приїздить до села чи маленького містечка, де минуло його дитинство та юність, де може траплялись швидкоплинні романі. Все мило, місцями навіть глибоко і прозоро, але загалом занадто особисте, приватне, і врешті – дрібне.

Ось пан Ребер. Вся тканина віршів наче створена з флуктуацій. Будь яка точку простору раптом, але переконливо перетворюють на іншій, не наш світ. Оригінальні емоції – не загальні, а конкретної людини. Унікальні, стереоскопічні, багатовимірні образи. Може трохи замало думок, але при такій концентрації почуттів і відчуттів вони скоріше б заважали. Хочеться ще.

Дедалі краще – пан Мідянка. З того самого „сора” – з особистого і дрібного, що залишається у пана Федюка особистим і дрібнім, тут розгортається всесвіт – з власною історією і пам’яттю, з повнотою кольорів, смаків, запахів, спогадів і передчуттів. З болем, та ще раз з болем – бо інакше було б неправда. І з прощенням, і з примиренням, і з боротьбою – а інакше як жити? Виринати з цього світу не хочеться.

Чудо скінчається., і під дих б’є пан Пуханов. „Это твоя и моя ерунда в мире во всем воцарилась”. Та ні, слава богу, що не у всьому світі, а тільки у віршах цього пана, який знайшов собі містечко поближче до того, де роздають літературні премії. Це ж як треба любити себе у всіх своїх проявах, щоб саму завалящу думку, недо-думку, напів-думку втілювати у рядках і пропонувати до друку.... Хочеться порадити цьому пану не так старанно викликати Мухосранськ з безодні , бо він, здається, вже оселився в ньому – у тій порожнечі, де зазвичай у людей розташована душа, і не просто оселився, а лізе з усіх отворів на голові. А потім воно ще й пнеться залишити слід своєї лапки на протоптаній Лужковим та Ко стежці – до Севастополю. Тьху.

І – як спасіння – пані Кіяновська. Міні-поема. Досконала за формою, гостра за змістом, глибока за історичним корінням. Врешті – медитативна. Може, трохи перебрано з пафосом, але то не вада, а сходинка, на яку треба підвестися, щоб було краще видно.

Ось, власне, два номери ШО. За великим рахунком – Мідянка і Кіяновська. Ну, ще Любка і Ребер. Все.

Інше – віддам_даром. І хай вони мають будь-які „статуси у професійному середовищі” та „поетичні репутації”, нехай вони редагують інших та визначають кому бути лауреатом, а кому – ні. Мені на те, як мінімум, начхати. Звісно, їм все одно, бо я ж не критик. Ну а мені, все одно, що їм все одно. Як читачеві, мені і без них є що читати.

naberegu @ 2009-07-27T19:51:00

2009-07-27T16:56:55Z

звук - ніщо. відеоряд - всраться можна:

http://www.youtube.com/watch?v=whLYM9o946w&feature=related

naberegu @ 2009-07-27T14:20:00

2009-07-27T11:24:30Z

99% так званих віршів, що друкує журнал ШО, читати просто шкідливо – ризикуєш схопити гостре нетравлення мозку. Невже члени редакції не мають жж? Чи у стрічці френдів у них тільки Київ_секонд та віддам_даром?

naberegu @ 2009-07-27T13:55:00

2009-07-27T10:59:22Z

Звертаюсь до старовинного доброго друга, який зараз у Києві, щоб він купив мені на Петрівці мальованої японської гей-порнографії. Спочатку прошу, а потім думаю, що спроба такої покупки його скомпрометує, і намагаюсь відмінити прохання, але відповідь мене просто валить:

– От книжку з шашок я б, як шахіст, купувати не став. А японські порно-мультики – то фігня...

От цікаво тепер – привезе, чи не привезе...

naberegu @ 2009-07-27T13:35:00

2009-07-27T10:40:34Z

Вивернувши ручку „волюме” до максимуму – щоб АС/DC заглушили мої внутрішні протестні волання, у неділю нарешті було перемито весь посуд, який вже тиждень спочатку цвів, і останні два дні безнадійно засихав у раковини. Більш того – вперше за два місяці була помита підлога. Блищить тепер, як у кота яйця. Аж стрьомно ходити.

В цілому процес прибирання дуже позитивно відбився на життєвому тонусі – бо в процесі зливання брудної води в унітаз до мене нарешті дійшло як треба сприймати роботу у партійному штабі. А саме – як участь у перформансі. Коли б ще випала така нагода безпосередньо долучитися до контемпорари арту?

Діяльність партійного штабу – це чудовий приклад постмодерністського твору у пострадянському виконанні. Твору, який здійснюють протягом місяців десятки, сотні, навіть тисячі людей у масштабах країни.

Сутність того твору – суцільна, досконала імітація. Один імітує, ніби прагне стати президентом, другі імітують, наче в захваті від цього прагнення та наче дають гроші на його втілення, треті імітують пропагандистсько-ідеологічну діяльність, четверті – готовність виконувати вказівки. На кожній ланці буйно квітне такий абсурд, що Брехт з Іонеско померли б від задимлення легенів. Департаментами (слово яке!) керують хитрі, але пустоголові дівчиська з породи „багата донька багатих батьків”, керівництво щаблем вище або пише романи і тільки що фізично не кладе хєр на стіл з документами, або щодня демонструє вміння гарно вбиратись, привабливо палити довгі цигарки та вчасно підставляти пустоголових дівчисьок. А деякі особи длубаються у носі, з цинічною безперервністю жеруть та пишуть у жж пасквілі на роботодавців.

В цілому все це являє ідеальний взірець симулякру. То ж насолоджуємось естетично!

naberegu @ 2009-07-23T16:39:00

2009-07-23T13:46:05Z

Ненавиджу літо і Крим.

Влітку чи восени тут гарно. Припускаю, що взимку також непогано. (Обов’язково поїду у грудні до Херсонесу – якщо, звісно, буду на той час тут). Але який йолоп вигадав, що відпочивати треба саме в Криму і саме влітку? Звідси в цей час треба тікати!

Дізнавшись, що я їду працювати до Криму, багато хто казав: о, як тобі пощастило – на вихідні будеш їздити на море, обжиратись персиками, пити досхочу вина!

І справа не в тім, що вихідних як таких в мене немає. Просто хай би грець тому морю, до порсаються огрядні тьотки з верескливими дітьми, красуні, густо змащені косметичними олійками для засмаги та самці, у яких з підліткового віку починають відростати огидні кендюхи.

І хай їм грець тим персикам, що везуть їх сюди з Греції та Іспанії, називають бахчисарайськими і продають за дурні гроші, поки вони не зів’януть та згниють. А якщо й натрапиш на щось відносно свіже, то багато з’їсти не розженешся – бо потім сцяти хочеться більше, ніж після кавуна.

Та й вину місцевому хай грець! Таке саме продають і в Карпатах, і в Києві, і в Макіївці. А я чилійське люблю. Не через понти, а за самк. І з пліснявим сиром, якого тут немає.

Влітку треба їхати до Прибалтики. Взагалі мрію про круїз до Антарктики. Сиджу і уявляю: небо, трохи води і крига, крига, крига...