летающий трамвай

(no subject)

Навіяло розмовою.
Дуже давно, але досить довго я розмірковувала про самогубство. Суто теоретично. Чи зможу. Дійшла висновку, що так. Але щойно у видноколі намічався такий-сякий пиздець, цей варіант відкидався першим автоматично. Тема самогубства виявилась придатною для штудій на тлі хоч якоюсь мірою усталеного життя. Коли ж воно починало здригатись, а то й ставало до гори дригом, можливість покінчити з ним повністю втрачала свою первинну спокусливість. Тепер, за підсумками останніх 10-12 років, висновок змінено – самогубство залишається лише на випадок невиліковної хвороби – тяжкої і болісної. Втім, краще не зарікатись.
Взагалі не зарікатись. Тоді будь-яке рішення не буде обтяжене порушенням власних зароків. А це додає життєздатності. Що важливо – зважаючи на нове формулювання висновку з основного питання філософі.
летающий трамвай

Мистецький арсенал: гидке (і) огидне

Головна сенсація голосно анонсованого проекту «Велике (і) величне» полягає у тім, що він не набув належного резонансу. Скандал зі знищеним розписом Кузнєцова мав би виглядати не квіточкою – брунькою! – у порівнянні з тим, на що заслуговує цей результат діяльності  кураторської групи.
За подібні проекти заведено дякувати. Але не цього разу. Попри те, що в експозиції чимало видатних робіт, вона викликає обурення і безліч питань.
Найперше. Чому ми тут бачимо триптих Михайла Дерегуса «Дума про козака Голоту»? Так, це сильний живопис сильного майстра. Але що він робить саме тут, а не на виставці, присвяченій, приміром,  історії впливів політичних режимів на мистецтво?
На центральній частині триптиху постає узагальнений образ поверженого борця за українську державу, розтоптана ідея незалежності. А ще – тріумф червоноармійця, колишнього козака, який проміняв ідентичність на будьонівку – символ радянської уніфікації. І це висіло в найпрестижнішому виставковому залі держави в той час, коли ця держава відзначала 22-річчя незалежності.
Тепер питання не до кураторів – чому мовчить шановне українство? Професійним патріотам не сказали «фас»? Чому мовчать громадяни? Не звертають уваги, не надають значення чи соромляться роздувати скандал – бо це ж музей, культура і взагалі «невдобно якось, люди ж старались»?  Через цю покірність та хибну сором’язливість нас і надалі будуть переконувати, що приниження української ідеї – то є «велике (і) величне».
Що це – продумане, цинічне глузування чи пересічна байдужість та невігластво організаторів? Не виключаючи першої версії, на користь другої свідчить кричуща відсутність концепції. Так, у передмові до каталогу ту концепцію намагались сформулювати, але експозиція залишає враження тимчасового сховища , де хаотично розкидані похапцем назбирані по музеях та колекціях речі.
Якщо проект присвячено річниці хрещення Київської Русі – то нащо тут численні твори на сюжети поганської міфології та зразки революційного мистецтва? Йдеться не про цінність робіт, а про їхню доречність тут і зараз. Чи це присвята притягнута за вуха – щоб вписатись в тренд?
Чому бачимо лише один твір Тараса Шевченка і два зали ескізів театральних костюмів та чимало начерків орнаментів? Це що – рівнозначні явища?
Чому про  Рутковича та Жука є розлогі довідки, а інші митці такої честі не удостоїлись?
Чому до «Великого (і) величного» потрапили саме ті художники, які потрапили, а багато інших – не менш значущих – залишились поза увагою? Побачити Приймаченко – то справжнє щастя, а де Білокур? Якщо є Рєпін, то чому немає Куїниджи? Жодних натяків на пояснення…
А чому таке зневажливе ставлення до предметів давнини? Розпорошені, позбавлені контексту і фахових пояснень вони загубились, їхня художня та історична цінність залишалась нерозкритою.
Врешті, організатори не змогли скористатися можливостями цікавого та складного простору Арсеналу. Розташували все вздовж стін – акуратненько, як меблі в хрущівці.  Освітлення влаштоване так, що частіше заважає, створюючи відблиски на поверхні живопису чи скла. А деякі картини опинились наполовину в тіні. Певно не за злим задумом, а просто – руки у декого так виросли.  А те що підписи згруповані безсистемно і розміщені вкрай незручно – на цьому тлі виглядає вже дрібницю.
Надзвичайно прикро, що дорогоцінні твори, з яких переважно складається виставка, отримали таку недолугу оправу.
Ну а придбавши каталог, можна бути певним – він не дасть збліднути розчаруванню. Відверто хибна передача кольору, хаотичність упорядкування, агресивно непрофесійна верстка, яка  просто позбавляє можливості побачити представлені твори – все цілком в стилі гидкого (і) огидного… перепрошую – «Великого (і) величного»...
чашка с рыбами

(no subject)

Нове алкогольне захоплення. Джин. Краще сапфір. Але не тільки. Закусювати вночі молодими пагонами ялиночок, що ростуть у дворі контори – чудова тавтологія. З льодом. З грейпфрутовим фрешем. З цитриною. З усім одразу і без нічого. Не краще за горілку, просто – інше. Чудово наодинці. Непогано з кимось. Як секс.

летающий трамвай

(no subject)

Скільки себе пам’ятаю, життя спливало серед суцільного нерозуміння. Не те щоб – ой-йой! – не розуміли мене, ні – не розуміла я. Батьків, родичів, дітей у дворі, однокласників, колег, друзів, коханців тощо. Я їх не розуміла і саме тому не могла збагнути – чи розуміють вони. Хоча, чому я пишу в минулому часі?

І досі непокоїть питання: а може вони насправді надто добре все розуміють, але навмисне роблять вигляд, що це не так, щоб я не здогадалась, що вони читають думки?

Дещо заспокоювало те, що факти поведінки оточуючих не підтверджували наявність таких здатностей та здібностей. Але поставало інше питання – а чи можемо ми гарантувати відсутність того, проявів чого не помічаємо? Втім я не дозволяла собі занурюватись у ці роздуми, обґрунтовано вбачаючи в тому ризик не вигулькнути.

Але все одно уважно спостерігала(ю) за людьми – чи раптом не видадуть себе…З одного боку ці спостереження зробили людей нецікавими для мене і передбачуваними у буденному, повсякденному сенсі. А з іншого - посилили їхню незрозумілість у сенсі метафізичному. Незрозумілість не індивідуальну – о, тут вони майже прозорі! – а видову.

Однак трапляються і ті, кого хочеться розуміти. І подеколи здається, що дійсно – розумію. Але як це перевірити? Може я зрозуміла одне, а воно було інше і навіть несхоже. Якщо ж почати переказувати – що саме я зрозуміла, і навіть коли мені підтвердять, що – так, саме так! – звідки ж взятися певності, що людина правильно зрозуміла мене, що я  правильно зрозуміла її.

Це пиздец, якщо відверто.

летающий трамвай

(no subject)

Щойно розповіли історію.

Жінка дізналась, що брат її батька, який захищав Севастополь під час Великої Вітчизняної, загинув не від ран у радянському госпіталі, як досі вважалось, а у німецькому концтаборі. Жінка сидить і плаче, хапається за серце, рідні зітхають, знайомі співчувають (принаймні на словах)…

Так, я розумію, мабуть та смерть була більш люта, ніж могла б бути смерть у госпіталі. І взагалі все це доволі сумно. Але. Ця жінка не знала свого дядька, ані особисто, ані за розповідями. Вона знала лише той факт, що в її тата був брат і що він загинув у війну від ран… І от вона сидить і плаче – бо якась невідома їй людина померла 70 років тому не таким чином, як вона вважала.  

Борони боже, я не засуджую - жодним чином і ні у якому разі. Я просто НЕ РОЗУМІЮ, не можу для себе пояснити таку реакцію і таку поведінку тієї жінки. І не розумію, чому інші не вбачають в цій ситуації нічого незрозумілого. За такою логікою ми маємо усе життя проводити в риданнях, бо всі наші предки свого часу померли, і більшість – у стражданнях.

свинья

(no subject)

Тьотки – дури. Тьотки – дури. Тьотки – дури.

Готуються зараз вітати чоловіків з тим фактом, що вони народились з хуєм проміж ніг, а не з пиздою. Зібрали по 100 гривень і радяться, щоб його купити… Хтось запропонував чотирьохгігові флешки. Нє, кажуть, нащо їм флешки… Краще давайте купимо набори пінок-гелів для гоління.

Ну дійсно, нащо людям, які постійно працюють за  комп’ютером, флешка? Особливо, коли не у всіх відділів є доступ до загальної папки, а більшість матеріалів нам заборонено надсилати електронкою…  Абсолютно ж ні до чого їм тії флешки, а те, що вічно усі в офісі стріляють їх одне в одного, так то, мабуть прикол такий…

Звісно, краще купити гівно, яке більшість викине на смітник, так само, як я завжди викидала те, що дарували, коли вітали мене з тим фактом, що я народилась з пиздою, а не навпаки. Хоча ні, не завжди викидала. Одного разу віддала подрузі – бо набор для душу був дуже дорогий і насправді якісний, але від нав’язливого запаху ванілі та вершків мене трошки нудить.

«Это всегда пригодится…» Повбивав би…

Думаю, і чого це мене сьогодні чорти підкусюють і хочеться негайно застосувати нейтронну бомбу - наче ж не час для пмс. А воно, виявляється, що якісь придурки проголосили сьогодні день спонтанної доброти! Ото з мене доброта так і пре спонтанно…


свинья

(no subject)

Слухаю людей навкруги і переконуюсь, що я чудовисько.

Бо вважаю, що безпритульних собак требі відстрілювати, а не підкормлювати.

Для бомжів треба встановити окремі стандарти медичної допомоги, а не класти в загальні палати і не витрачати на них стільки ж бюджетного кошту, як і на людей.

Я за аборти у разі виявлення серйозної патології плоду і повністю підтримую працівників геріатричних інтернатів, які забороняють народжувати дітей сімейним парам важких інвалідів зі спадковими захворюваннями, нездатних подбати про власні елементарні потреби.

Я за відміну пільг при вступу до ВНЗ для сиріт та інших знедолених. І взагалі я за відміну багатьох пільг, у тому числі для багатодітних сімей і інвалідів.

А ще – я за масове звільнення непрофесіоналів – незважаючи на їхні життєві обставини. І за підвищення пенсійного віку, ага, і ще не розумію, чому старі вимагають для себе якоїсь особливої поваги. Так само не розумію, чому для усілякої хворої малечі, більшість з якої неодмінно загине, сердобольні громадяни здають гроші, я для дорослого, якого цілком реально врятувати – ні.

І ще я за те, щоб тих, хто не залишає за порогом лікарень своїх релігійних поглядів, лікував їхній боженька, а не лікарі. І взагалі за повну, всеохоплюючу секуляризацію.  

Ну і ще багато чого такого, ну там – за евтаназію, за легалайз і проти допомоги голодуючим Африки.

А ще я за те, щоб веганутих пускати на ковбасу, разом з іншими травоїдними. Жарт. Частково.  

Так, я чудовисько. От тільки не вірю я в щирість пролайферів, дбайливців про права бомжів, інших зоофілів та святих, що люблять усе людство…

летающий трамвай

(no subject)

Дехто тут сподівається, що нинішня російська ситуація примусить українську владу схаменутися та діяти розумніше, обережніше та пристойніше.
А от хуй. По-перше – вони інакше просто не вміють.
А по-друге, події в роисси їх тільки надихнуть. Бо дуже скоро той жалюгідний блазенський балахон, у якому несподівано для себе опинилась зараз російська влада, перетвориться на значно зручніший та звичний для неї катівський костюм, почервонілий від кривавих плям.
Зрозуміло, що російські протести – наївно-інтелігентські, прекраснодушні, некеровані та нездатні запропонувати альтернативи – тільки прискорять наступ реакції и розв’яжуть руки її творцям та натхненникам.
Може навіть обійдеться без студентів, померлих від гострої серцевої недостатності у відділках поліції... Хоча, скоріше, крім батьків про них просто ніхто не дізнається та не розкаже. Бо не захоче дізнаватись і розказувати.
Але я певна, що росіяни ще довго не захочуть виходити на будь-які масові протести. Бо безрезультатність попередніх спроб не приваблює послідовників. А тихе, але показове та послідовне вичавлювання учасників протестів на соціальні маргінеси – виключення з навчальних закладів, звільнення з роботи з невидимим вовчим квитком та інші заході бюрократичного характеру – примусить мовчати краще, ніж ув’язнення, побиття та інші брутальності. А поєднання цих методів – взагалі нездоланна сила.
Словом, перспективи вкрай невтішні й для нас.
Суцільний сум.